Header Ads

Як «кіборги» на вежі Донецького аеропорту Різдво зустрічали


Як «кіборги» на вежі Донецького аеропорту Різдво зустрічали

Диспетчерська вежа Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф'єва. Донецьк, жовтень 2014 року



При температурі – мінус 27, на висоті п’ятиповерхового будинку, у вже нахиленій від постійних обстрілів танками диспетчерській вежі Донецького аеропорту – два роки тому – зустрічали Різдво «кіборги»-добровольці. Як це було, розповів Радіо Свобода тогочасний заступник командира другого гранатометного взводу роти вогневої підтримки 80-ї бригади, Микола Миньо.

Микола Миньо

Це було 6-го числа. Ми вже були 15-й день на вежі. Постійно були обстріли. Нам подзвонили хлопці і кажуть: сьогодні Святий вечір. Ми кажемо: знаємо. А я в дитинстві, і хлопці з Львівщини і Закарпаття, водили вертепи, колядували. Я ходив за Ангела, і за Чорта, і за Смерть, і за Мошка. Тож я почав розказувати, як то було, і ми вирішили пригадати, пощедрувати і поколядувати.

А Коляда означає, що нас Бог охороняє і що ми усі повернемося живі.


​– Як ви відзначали? Що Ви їли? Що пили?

– Головне, що поколядували разом, я порозказував, як Мошко з вертепу людей смішив – хлопці посміялися. А пили? Воду замерзлу трохи топили і так пили. У нас вода була замерзла у баклажках і кілька бутлів солярки було, то так гріли і пили воду. Сухпайків у нас було багато, але ж воно все замерзло. Тоді морози такі стояли: -26, -27, -30 було.

Спиртного у нас не було ні грама. Я у Пісках всіх, хто хоч 50 грам взяв у рот – відправив геть з передової. Я сам, мені 50 років – і 50 років не п’ю.

Я як збирав хлопців на вежу, то сказав: «Хлопці, мені потрібні люди, які хочуть іти і на яких можна надіятися, як на самого себе. Мені потрібні ті, хто буде стояти до останнього». Я набрав 18 добровольців.

І на вежі про спиртне й мови йти не могло. Навколо все заміновано. Обстріли постійні з усіх видів зброї, а нам треба триматися і вогонь корегувати. Бо поки ми вежу тримаємо – аеропорт стоятиме.

Наші супротивники звісно розповідали, що ми «п’яні і під наркотиками». А що ж вони мали казати?! У них колосальні втрати були. Повірте мені – колосальні. І вони нічого з нами не могли зробити.

Що нас дивує і зараз, це те, що з нас ніхто не захворів. Ми як зараз збираємося і згадуємо, то досі дивуємося. Вежа висока, мороз страшний, протяг, вітер. Але навіть нежиті ні в кого не було.

Звісно, адреналін своє робив. Але я впевнений – ми півмісяця тримали вежу, бо з нами там був Бог. Він був головний у нас на вежі. Танк стріляв «напряму» по нас. Стріляли з усього, що в них тільки було, по 6-7 годин. А ми ж не їли толком, не спали. Спали по черзі – по троє, сидячи у бетонній шахті ліфта, по 3-4 години.

Я вам розкажу, а ви думайте як таке без Божої допомоги може бути. Йшов бій. Я якраз подавав воги (осколковий боєприпас для гранатомета -ред.) і потрапив у бронезапальну «ялинку» – 12,7 міліметра. Десь 50 залетіло бронезапальних цих куль. У хлопців автомати з рук повипадали, як вони побачили, що я стою всередині, а навколо мене все літає і світиться, кулі у стінах горять. І так Бог дав, що мене нічого не зачепило.

Я вже казав, що я там – на вежі, Богові стільки наобіцяв, що я не знаю, коли я то все виконаю. Але він нас там зберіг.

– За рахунок чого вам вдалося утримувати вежу?

– Ми як зайшли на вежу, то там сховатися можна було тільки за стовпчиками. Вежа вже вся вигоріла, пройми від вікон 8 на 8 метрів, вітер все до останнього сантиметра продуває. Але ми завезли з собою мішки, згребли у ті мішки усі биті кахлі, все, що можна було і заклали ними ті пройми на 3 метри у висоту. І виявилося, що вони нас таки добре захистили, калібр 12,7 мм не пробивав.

Ще ми з витяжок забрали сітки і натягнули де могли, то гранати не залітали всередину, а зривалися на цих сітках.

Я був такий щасливий з того, бо хлопці вже були нормально прикриті і могли нормально вести бій.

Я трохи знав, що робити. І хлопців трохи готував, бо я у спецназі раніше служив. Я був інструктором по бойовій підготовці у роті РВП (рота вогневої підтримки – ред). І хоч я вже давно звільнився, але я трохи то все позгадував і у Пісках вчив хлопців. Я їх готував до вежі. Я знав, як діяти у будівлях, я проходив навчання по вуличних боях в антитерористичних операціях. Ми тренувалися і це нам дуже допомогло.

Тож, усі хто зі мною зайшов на вежу – усі звідти живі вийшли. Один був поранений. Хлопці були різні, дехто навіть стріляти толком не вмів, але вони йшли добровільно за свою землю проти ворога, вони вчилися на ходу. І ми так підтримували і прикривали один одного, що це, знаєте, і було найбільшим захистом.

Поранення тільки отримав Євген Поляков (позивний «Поляк»). Цій людині мають дати Героя України. Він розмінував підхід до вежі, бо вежа вже накренилася, танки гатили і вежа крен дала. Якби вежа впала, нам треба було мати можливість вийти. Він це зробив.

Він пізніше, у липні, загинув на шахті «Бутовка».

На вежі – кожен боєць був на своєму місці і був героєм. Це були дні повної взаємодії, підтримки і максимального виконання завдання.

Ми усі так маємо за Україну стояти.

Смачної куті і щасливого Різдва!

Джерело radiosvoboda.